Gorod.dp.ua » О городе » История города Пт, 15 февраля 2019  22:15
ИСТОРИЯ ГОРОДА  
»
Поиск в разделе: 
Укр   |  English

Нарис історії Катеринославського намісництва 1783–1796

Катеринославське намісництво як адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії існувало в 1783-1796 рр. Його межі охоплювали майже все Північне Причорномор’я (крім Криму та Північного Приазов’я, приналежних у той час до Таврійської області). В сучасних кордонах територія Катеринославського намісництва це — Дніпропетровська область, частини Херсонської, Миколаївської, Кіровоградської, Полтавської, Запорізької, Донецької, Луганської областей.

Катеринославське намісництво стало перехідною ланкою в адміністративно-територіальному устрої Півдня України, але майже п’ятнадцять років його існування суттєво позначилися на реаліях історичного життя Південного краю. Термін існування Катеринославського намісництва (1783—1796) припав на інтенсивний період колонізації південноукраїнських земель, після входження їх до складу Російської імперії.

Друга половина XVIII ст. яскраво вирізняється серед інших історичних періодів в історії Півдня України. Саме в цей період здійснився справжній злам культурно-історичних епох, що призвів до кардинальних наслідків в регіональному розвитку — в соціальному, економічному, культурному сенсі. Степова Україна та причорноморська смуга завжди перебували на перехресті європейської та азійської, осілої та кочової культур (т. зв. культурний Кордон), і, як наслідок, постійно ставали ареною боротьби багатьох геополітичних суб’єктів, потужних державних утворень — в нову добу це Османська імперія, Річ Посполита, Російська імперія тощо.

У середині XVIII ст. геополітичні протиріччя, котрі століттями накопичувалися між Російською та Османською імперіями, нарешті, вибухнули з новою силою, спричинивши новий виток збройного протистояння, що, зрештою, й вирішило долю регіону на майбутні століття, аж до сьогодення. Головним “призом” цієї геополітично-збройної боротьби було Кримське ханство — державне утворення на Кримському півострові та прилеглих землях, відоме з XV ст., котре згодом на тривалий час потрапило у васальну залежність від Османської імперії. Османи XVII—XVIII ст. називали Чорне море своїм “внутрішнім морем” або навіть “внутрішнім озером” і не бажали будь-кому віддавати монопольне право контролю над усім причорноморським ареалом.

Росія, яка під началом Петра I перетворилася на могутню європейську імперію, прагнула “округлити” власні межі аж до Чорного моря. У добу Катерини ІІ ця політика з площини ідей стала невпинно втілюватися в реальність. Три російсько-турецькі війни — 1736—1739, 1768—1774, 1787—1791 рр. — і все Північне Причорномор’я стало частиною Російської імперії, аж до її падіння в 1917 р. та переродження в радянську імперію — СРСР.

Процес створення імперських адміністративно-територіальних структур Російської імперії розпочався на теренах Північного Причорномор’я ще в середині XVIII ст. Спочатку були створені своєрідні адміністративно-культурні анклави — Новосербія та Слов’яносербія (1750-і рр.). Згодом, у 1764 р., із цих об’єднань, а також низки інших територій утворена Новоросійська губернія.

Російська імперська експансія на Південь в останні десятиліття XVIII ст. здійснювалася карколомно, блискавично, а її темпи дивували іноземних спостерігачів — зокрема, представників найбільших колоніальних імперії того часу — Британії та Франції. Одним із наслідків такої блискавичності стало те, що за другу половину XVIII ст. територія Північного Причорномор’я кілька разів “переформатовувалась” імперською державою відповідно до власних культурно-колонізаційних потреб. Наново засновані імперією адміністративно-територіальні структури постійно змінювалися, змінювалися їх межі.

У 1774 р., за Кючук-Кайнарджійським мирним договором із Туреччиною, Росія отримала деякі території на узбережжі та нейтралізувала Кримське ханство, яке перестало бути васалом Туреччини. До повного приєднання Криму ще була потрібна низка заходів. Просуванню імперії на Південь тепер вже стала на заваді Запорозька Січ з її Вольностями. В червні 1775 р. Січ була ліквідована, військо Запорозьке розігнано. Того ж року заснували ще одну нову губернію — Азовську. Землі колишньої Січі поділили між Новоросійською та Азовською губерніями.

Нарешті, у 1783 р. важливий переломний момент регіонального розвитку — Кримське ханство було анексоване та перестало існувати як окреме державне утворення. В результаті все Північне Причорномор’я опинилося під владою Російської Імперії. Територію колишнього Кримського ханства — півострів та прилеглі до нього приморські землі — назвали в 1784 р. Таврійською областю.

А з Новоросійської та Азовської губерній створили мега-структуру — Катеринославське намісництво, своєрідну державу в державі. Генерал-губернатора намісництва князя Г. О. Потьомкіна історики називають “віце-королем” Півдня. Його повноваження тут були майже абсолютними, Катерина ІІ повністю довіряла своєму наміснику.

Після приєднання Криму Новоросійська та Азовська губернії втратили своє військово-стратегічне значення, й на цю територію була розповсюджена загальна система адміністративно-територіального устрою. На цьому етапі імперський уряд вирішив об’єднати майже всі причорноморські землі під одним адміністративним управлінням, не ділячи територію на дрібніші сегменти. Це рішення було справедливим, враховуючи завдання процесу заселення та освоєння цього регіону.

Указ про створення Катеринославського намісництва був виданий Катериною II 30 березня (10 квітня за н. ст.) 1783 року.

Чому вирішили створити єдине велике намісництво у величезному Південному “новоприсоединенном” краї? Справа в тому, що “Учреждение о губерниях Всероссийской империи”, затверджене Катериною ІІ у 1775 р. передбачало визначену цифру населення для кожної одиниці адміністративно-територіального устрою — близько 300—400 тис. осіб для намісництва й 20—30 тис. осіб — для кожного повіту. Жодна з існуючих у Причорномор’ї губерній не мала такої кількості населення, тому населення “вистачило” поки лише на одне намісництво.

Яким був внутрішній устрій Катеринославського намісництва у 1783—1796 роках? До кінця 1783 р. організацію намісництва було завершено. Указ Катерини ІІ від 22 січня 1784 р. наказав розподілити намісництво на 15 повітів: Катеринославський, Новомосковський, Олексопольський, Кременчуцький, Полтавський, Костянтиноградський, Славенський, Бахмутський, Донецький, Марієпольський (Маріупольський), Павлоградський, Херсонський, Ольвіопольський, Єлисаветградський та Олександрійський.

У 1784 р. в Катеринославському намісництві нараховувалося більше 2200 населених пунктів. Царський уряд проводив політику стрімкого заселення та господарчого освоєння регіону. Вільні землі при цьому роздавалися в приватні руки й заселялися кріпосними селянами. Великих масштабів набув процес заселення Півдня вільними людьми — державними селянами, а також втікачами. Г. О. Потьомкін видав низку наказів, згідно з якими біглих кріпосних людей припиняли шукати на теренах південного краю, або суттєво обмежували такі пошукові заходи.

Загальна кількість “удобной земли” в Катеринославському намісництві складала 12 млн. 742 тис. десятин (десятина — трохи більше гектара). За 1788—1796 рр. було роздано 4 млн. 213 тис. десятин, з яких у руки поміщиків потрапили 3 млн. 465 тис. десятин, тобто 82,49% (Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII — первой половине XIX века (1719—1858 гг.). — М.: Наука, 1976. — С. 162).

Уряд вживав чимало різноманітних заходів для оптимізації процесу освоєння земель Катеринославського намісництва. Наприклад, була продовжена дія указу від 1781 р., який наказував переводити на землі Півдня економічних (вільних державних, колишніх монастирських) селян. Указ від 6 липня 1783 р. підвищив термін звільнення від податей на землю до 6 років, а понад те визначав, що для нових поселень така відстрочка мала становити 10 років. У 1787 р. виданий указ, що дозволяв селянам, які відчували нестачу землі, переселятися на територію намісництва без якихось особливих умов.

Такі заходи обумовили оригінальну соціальну структуру Півдня України, й, зокрема, території Катеринославського намісництва. Точних даних не існує, але відомо, що основну частку населення склали вільні — державні селяни, “помещичьи поселяне”, тобто вільні селяни, котрі жили на поміщицьких землях, при цьому кріпаки складали частку не більше 10 %.

Російсько-турецька війна, яка тривала з 1787 до 1791 рр., частково загальмувала процес заселення Півдня, але в подальшому він повернувся до довоєнних темпів. За результатами V ревізії (перепису населення) Російської імперії, проведеної в 1796 р., населення Катеринославського намісництва й Таврійської області склало 559476 “душ” чоловічої статі (Кабузан В. М. Заселение Новороссии…— С. 145). У січні 1783 р. населення Азовської та Новоросійської губернії (тобто майбутньої території одного Катеринославського намісництва без Криму) складало 193451 осіб чоловічої статі. (Кабузан В. М. Заселение Новороссии…— С. 142). Таким чином, за роки існування Катеринославського намісництва (1783—1796) населення його збільшилося принаймні вдвічі.

Структура Катеринославського намісництва, зокрема, його розподіл на повіти, визначила багато в чому характер урбанізації, тобто розвитку міст і міської культури в Південному краї.

Слід зазначити, що уряд лише в окремих випадках використав як повітові центри Катеринославського намісництва більш ранні міста, коріння яких сягають у XVII ст. й вище — Кременчук, Полтаву, Бахмут тощо.

Значна частина повітових міст Катеринославського намісництва були засновані до утворення намісництва в 1783 р., бувши водночас продуктом першого етапу імперської колонізації Півдня 1750—1770-х рр. Це Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Павлоград, Костянтиноград (колишня Білевська фортеця Української лінії) тощо.

Відомо, що чимало міст в “новоприсоединенном крае” засновувалися “зверху”, як місце перебування передусім військових чи адміністративних структур. У такому разі нові міста або засновувалися наново, або ж осаджувалися на території чи неподалік більш давніх населених пунктів різних типів (зимівник, слобода, фортеця, містечко, місто тощо). Причому в деяких випадках нові міста засновувалися саме тому, що для повіту був потрібен адміністративний центр, а не навпаки. Так було, наприклад, з повітом містом на ім’я Олексополь, котре спочатку розташували в Царичанці, а потім у Нехворощі, і нарешті взагалі відмовившись від цієї ідеї.

Під час існування Катеринославського намісництва отримали своє життя такі міські центри як другий Катеринослав (офіційно з 1784 р., фактично з 1787 р., сучасний Дніпропетровськ), Миколаїв (з 1789 р.), Вознесенськ (з кінця 1780-х рр.).

Роль столиці Катеринославського намісництва з самого початку отримав Катеринослав. Місто з такою назвою було засноване спочатку в 1776 р. в місці злиття річок Кільчені та Самари, в 8-ми верстах від місця, де Самара впадає в Дніпро (сучасна північно-східна околиця Дніпропетровська). Перший Катеринослав став губернським центром Азовської губернії. За декілька років виявилося, що нове місто не було життєздатним — причиною були невдалі географічні умови та типологія міста, що будувалося як місто-фортеця в добу, коли в характері урбанізації почали домінувати економічні та культурні чинники.

В указі 30 березня 1783 р. про утворення Катеринославського намісництва Катерина ІІ наказувала Г. О. Потьомкіну обирати місце для намісницького центру «по выгодности местной». У січні 1784 р. таке місце було обране, й на світ з’явився черговий указ Катерини ІІ: «губернскому городу под названием Екатеринослав быть по лутчей удобности на правой стороне реки Днепра у Кайдака». Намісницький центр Катеринослав був заснований Катериною ІІ, австрійським імператором Йосифом ІІ та Г. О. Потьомкіним 9 (20) травня 1787 р. на території слободи Половиці (існувала з 1740-х рр.) й подальшому розвинувся у “столицю Придніпров’я”.

Цікаво, що до побудови нового Катеринослава намісницькі структури вимушено перебували в Кременчуці, до того — центрі Новоросійської губернії. І лише 1 червня 1789 р. Катерина ІІ своїм указом дозволила переведення намісницьких установ до Катеринослава.

Під час недовгого царювання Павла І, Катеринослав у 1797—1802 рр. мав назву Новоросійськ. Тому нова мега-губернія, утворена царем, мала назву Новоросійської. У 1802 р. Олександр І повернув місту первісну назву — Катеринослав, й губернію, утворену під час розділу Новоросійської губернії на три частини, назвав Катеринославською.

Так перипетії адміністративно-політичної історії Півдня України другої половини XVIII ст. втілилися в історії міста Катеринослава — заснованого передусім як центр адміністративного управління краєм.

Управління Катеринославським намісництвом зосереджувалося формально в руках “правителя” намісництва, посади, аналогічній губернаторській. Однак насправді всіма справами намісництва керував до своєї смерті в 1791 р. генерал-губернатор князь Григорій Потьомкін, який отримав у 1787 р. додаток до свого прізвища — Таврійський. У різні часи в повному титулі Г. О. Потьомкіна згадувалося, що він був генерал-губернатором Катеринославським, Таврійським, Харківським, Саратовським, Астараханським тощо.

За час свого існування Катеринославське намісництво мало чотирьох правителів — Т. І. Тутолмін (1783—1784), І. М. Синельников (1784—1788), В. В. Нечуй-Коховський (Каховський, 1788—1794), Й. І. Хорват (1794—1796).

Тимофій Іванович Тутолмін був призначений першим правителем намісництва, однак став відомий тим, що намагався проводити власну лінію з облаштування намісництва й бачив цей процес дещо по-іншому, ніж намісник краю Г. О. Потьомкін. Цей неприхований конфлікт, що його можна назвати “конфлікт намісників” — великого й малого, призвів, зрештою до звільнення Тутолміна. Останній був призначений намісником в Олонецьку губернію — на кордоні Російської імперії з Фінляндією.

Іван Максимович Синельников — фігура часто згадувана в літературі. Сподвижник Потьомкіна, зокрема, займався первісним облаштуванням нового Катеринослава за указом 1784 р. Саме він першим почав освоювати 200 тисяч карбованців, виділені Г. О. Потьомкіним в 1786 р. на будівництво міста. У 1788 р. Синельников трагічно загинув під час облоги турецької фортеці Очаків й був похований біля Катерининського собору в Херсоні.

Василь Васильович Нечуй-Коховський (який у більшості публікацій зветься просто Каховським) — особистість неординарна, хоч і менш відома в широких колах. З 1784 по 1788 рр. він керував Таврійською областю, виявив великі здібності адміністратора, фактично провівши основну роботу з інтеграції території колишнього Кримського ханства до Російської імперії. На посаді правителя Катеринославського намісництва Коховський відзначився тим, що керував формуванням міста Катеринослава в останні роки життя та одразу після смерті Г. О. Потьомкіна. В. В. Коховський, зокрема, сприяв частковому здійсненню багатьох потьомкінських починань із облаштування столиці регіону.

Йосип Іванович Хорват — теж неординарний правитель, але його постать найчастіше згадують з негативним відтінком, адже його правління позначилося розладом справ, казнокрадством, розслідування чого, зрештою, й спричинилося до усунення Хорвата з посади. Незабаром перестало існувати й саме Катеринославське намісництво.

Майже через п’ятнадцять років після утворення Катеринославського намісництва, вже у 1790-х рр., завдяки інтенсивній колонізації кількість населення в Північному Причорномор’ї сягнула більше 800 тис. осіб. Це й виявилося головною причиною того, що єдине Катеринославське намісництво розпалося спочатку на два — Катеринославське й Вознесенське (в 1795 р.). Останній фаворит Катерини ІІ Платон Зубов після смерті Г. О. Потьомкіна намагався займатися справами Південного краю. Крім усього іншого, за його ініціативою був виділений з Катеринославського намісництва великий сегмент території з південно-західного боку та названий Вознесенським намісництвом (Вознесенськ — сучасний райцентр Миколаївської області на р. Південний Буг).

Син Катерини ІІ Павло І, який однаково ненавидів і Потьомкіна, й Зубова, зробив спробу повернутися до початкової системи й тимчасово об’єднав два намісництва та ще й Таврійську область у нову мега-структуру — Новоросійську губернію. Ця губернія простяглася від Дністра до Кубані, включаючи Кримський півострів та Передній Кавказ.

Однак загальні тенденції розвитку краю давалися взнаки, серед іншого, зважаючи на стрімке зростання населення — необхідність подрібнення адміністративно-територіального устрою. І майже одразу після смерті Павла І, новий імператор, онук Катерини ІІ, Олександр І поділив Південь імперії на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. — Херсонську) та Таврійську. Ця губернська система Південного краю, котру можна назвати “триєдиною” або “троїстою”, і яка прийшла на зміну єдиному Катеринославському намісництву, проіснувала більше ста років, аж до падіння Російської імперії в 1917 р.

Максим Кавун


Текстовая версия сайта Версия для iPhone Версия для Android Gorod.dp.ua на Facebook 34-й телеканал ТРК Украина Газета Сегодня
copyright © gorod.dp.ua, ЧАО Сегодня Мультимедиа, ТРК Украина
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте