29.03.2013

Сильніша за обставини

Вона магічна і неперевершена — мама, дружина, рукодільниця. Людина енергійна, дуже добра та щира. А в професії домоглася такого успіху, що й не всім чоловікам під силу.

Вона зіграла понад 100 ролей, серед яких більшість є головними, лауреат багатьох регіональних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів та фестивалів, лауреат премії ім. Марії Заньковецької. Нагороджена орденом «Знак пошани». А також за вагомий особистий внесок у розвиток культурно-мистецької спадщини України, високу професійну майстерність нагороджена орденом «Княгині Ольги» III ступеня.

І звуть її — Кушкова-Шевченко Лідія Степанівна — провідний майстер сцени, народна артистка України, режисер-постановник Дніпропетровського музично-драматичного театру імені Т.Шевченка.

- Лідія Степанівна, про вас кажуть, що Ви знакова особистість і в театрі, і в мистецтві. Скажіть, а що це значить для Вас?

— Я думаю, що все це вирішує глядач. Театр — це публічна справа. І тут не заховаєшся, нема як. І навіть коли твою виставу розкритикували на худраді, а глядач вдячно аплодував, то ти вже розумієш — хто є хто. Глядач — це головний суддя! Глядач — головний камертон твоєї справи, як що ти артист. Тому артист, зачарований у свою справу, у сцену, у слово — обов’язково закоханий у свого глядача. І знаковість від того. Знаковість .... бо значить моя гра була чи то знаком для кого, чи наштовхнула на якісь роздуми, перетворення. Для мене це значить, що я не даремно займаюсь своєю справою, що я приношу людям користь. Може, і через якійсь образ, слово, знак.

- А як Ви обрали свій життєвий професійний шлях?

— Ще дівчам я закохалась у мистецтво. Я побачила , відчула силу акторської справи і зрозуміла, що це МОЄ! А сталося це прозаїчно, у селі, коли разом з мешканцями села ми з батьком подивились фільм. Мене вразило те, що втомлені працею люди, у звичайному одязі, хто в чому — у робочих фартушках, у хустинках, у сандалях, у якихось чоботях, просто бігли з поля, після роботи, що б подивитись кіно. І коли екран згас — люди, під враженням побаченого ніби осіяли. Здавалось, що в їхніх очах запалали вогники їхньої душі! І куди поділась ота втома, отой тягар важкої праці. Не приховаю — мене це вразило. І тоді я сказала своєму батькові, що хочу бути тією, хто так своєю справою радує людей, то б то актрисою!

- Легко це Вам вдалося?

— Знаєте, Ви не перша так запитуєте. Мені здається, що я здаюся усім, як то кажуть зараз, дуже мажорною. Але це не так. Мені в житті нічого само у руки не падало. Ніхто за мене нікого не просив. Навпаки. Просили проти мене. Домовлялись. Потім деякі самі ж зазнавались, як вони це робили і навіть інколи деякі вибачались. І таки, знову ж, як то кажуть, і «кодували», і «колдували». Але на мене нічого не діяло. Бо я собі зробила правило — перетворювати людське зло, заздрість на користь. Я знала, що я живу своїм життям і чесно роблю свою справу. А коли людина щиро і віддано працює, як я для свого глядача, то всі ці перешкоди будуть подолані. Тому я завжди впевнено дивилась у майбутнє і далі відчайдушно, з потрійною енергією робила свою справу. І самовдосконалювалась! Тому в моєму житті з’являлись замість перешкод нові можливості.«

- Наведіть, будь ласка, приклади?

— Наприклад, у складні 90-ті я стала працювати на телепроектах. А потім створила разом з Валерієм Ковтуненком, зараз це народний артист, директор нашого театру, так от ми створили театр-студію «Воля» (1990), що відкрився виставою «Маруся Чурай» за однойменним твором Л.Костенко. А вже у 1991 мене запросили на посаду головного режисера творчого об’єднання «Воля» на Дніпропетровській державній теле-радіокомпанії. Там ми поставили більше десяти телефільмів і телепередач, де я виступала і автором сценарію, і режисером, і актрисою. В результаті ці роботи одержали підтримку глядача, проте не лише нашого дніпропетровського, а й були показані на 1-му каналі українського телебачення та отримали позитивну оцінку як глядачів, так і критиків. І досі я пишаюсь цим проектом. І знаннями, які надбала у телережисурі.

Або, наприклад, коли я працювала головним режисером Дніпропетровського театру юного глядача, ми здійснили постановку семи вистав українською мовою, одна з них — «Білий Медвідь та Чорна Пантера» В.Винниченка набули такого розголосу та, подекуди, супротиву з боку деяких критиків, що можна було лише порівняти з несприйняттям самого автора цього твору. Проте вистава була затребувана глядачем і вона йшла, особливо під час гастролей.

Або можу привести приклад з життя, пов’язаний з моїм здоров’ям. Років десять потому мені ставили дуже невтішний діагноз. Пропонували, навіть наполягали, на операції 13 провідних лікарів. Проте це все було дуже ризиковано. Ніхто не давав 100 відсотків гарантії задовільного результату після ризикованої операції. І я сама вирішила свою долю. Я обрала інших шлях — почала займатися дихальними вправами. Я так вірила у себе, у свою волю, у Божу допомогу і так над собою працювала (!), що коли, після декількох років прийшла на медобстеження — лікарі не повірили. Їм здалося, що зі мною трапилось диво! І деякі з них зізналися, що вже і не сподівалися побачити мене у такому стані — помолоділою та поздоровілою.

- А, як би не така творча професія, як актриса, режисер, ким би Ви ще могли б стати?

— Я над цим не замислювалась, але можу сказати, що життя — це взагалі творчість. І ніколи не треба робити трагедію, що ти кимось не став. Знайти поле творчості в обраній тобою справі можна. В цьому я впевнена. Захоплюйтеся своєю справою і вона тобі віддячить! Будь професіоналом і ніякі «критикани» тебе не злякають!

Ось, наприклад, — вчитель. Це ж така творча, така виключно митецька справа. В неї багато світу, що людина може принести у життя. І дуже багато можливостей. Лише треба любити, дуже любити свою справу і тих, заради кого ти нею займаєшся.

А, акторський хліб — нелегкий. Це завжди випробування. Це залежність: і, на жаль, не завжди від глядача. Це сувора дисципліна та постійне самовдосконалення. Тут не можна розслаблятися. Актор — це постійна боротьба, і перш за все із собою, зі своїми слабостями, страхами, якщо хочете.

- Лідія Степанівна, та чи можуть у Вас, у людини сцени, бути якість страхи?

— Зараз вже ні. Та я ними ніколи не переймалися. Не звертала уваги, лише знала, що там й там, треба бути обережнішою. І, мабуть, вони — мої страхи, а краще сказати, невпевненість у деяких моментах, ніколи не могли узяти владу і гадали, як їм мене позбутися! (Сміється).

- Так чого Ви боялися?

— А боялась я автотранспорту, бо колись у дитинстві ледь не потрапила у автокатастрофу. І знаєте, як я приборкала свої жахи — вивчилася на водія. Розумієте, я цю невпевненість, цей страх просто знищила, переборола у собі під час навчання. І разом з іншими учнями автошколи я не просто склала іспит, а склала з найкращими результатами! І все! Зараз я вже вільна! Я маю водійські права, і можу спокійно добиратися куди треба та навіть головне — стала ще більше впевненою у собі, ще більш сильною.

- Ви, мабуть, дійсно складаєте враження людини дуже щасливої, бо навіть про свої хвороби, колишні страхи розповідаєте легко, немов глузуючи з них та ще ніколи не залишаєте роботи! То що б, Ви могли б сказати, побажати своїм колегам та своїм глядачам напередодні Дня театру? Про що Вони повинні пам’ятати, що б стати успішними у житті?

— Перш за все, хочу побажати усім бути чесними з собою. Ніколи себе не зраджувати. І бути сильнішими за обставини. Обставини — тимчасове, а твоя праця — це вічне! Служіння мистецтву повинно бути вище за обставини. І тут треба завжди, по-перше, вірити у себе, у своє призначення і шукати, навіть інтуїтивно нові можливості.

Хочу також, нагадати, що шевченківці — народ особливий. Пам’ятати, що ми дійсно маємо в серці те, що не вмирає, як сказано у Лесі Українки. Бо дух зв’язує краще, ніж усі існуючи договори. І я хочу, щоб цей дух шевченківців завжди жив у колективі нашого театру. Щоб ми й надалі мали успіх у глядача і завжди дивували нашим, особливим стилем на гастролях! І ще хочу подякувати всім тим, з ким працюю, бо пишаюсь кожним! І навіть колишнім працівникам, які все одно залишаються патріотами театру — шевченківцями, як наприклад, наш земляк — меценат, бізнесмен Володимир Колотило, бо завжди опікується нашими проблемами, як власними. І розуміє їх.

Хочу також побажати, що б і у суспільстві було більше патріотизму, більш любові до свого, до рідного, знову ж скажу словами класика : "І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь!"

Ну, і звичайно ж, побажати нових творчих зустрічей з глядачем, нових митецьких відкриттів і нових вдалих постановок!

Gorod.dp.ua - городской сайт

© gorod.dp.ua