Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Чт, 4 июня 2020
21:15

О ГОРОДЕ

Беднова Любовь

Народилася Любов Євгенівна в Одесі 1882 року. В одному з листів до В. Антоновича Василь Біднов написав, що вона уроджена Шемплинська. Зі своїм майбутнім чоловіком істориком Василем Відновим вона познайомилася або в Одесі, де він навчався в духовній семінарії, або в Києві, де він вчився в духовній академії. Побралися вони в Києві, де він жив до 1902 року. Потім чоловіка направляють викладати до Астрахані, але вже наступного року йому пощастило дістати посаду вчителя Катеринославської семінарії і звідтоді Віднови живуть в Катеринославі. 1904 року у них народжується первісток - син Арсен, пізніше - Леонід.

Любов Жигмайло-Біднова не лише допомагала чоловікові у громадській роботі, але й вела у ній перед, зазначають Світлана та Василь Ульяновські у додатках до видання «Українська культура» (1993). Вона активно листувалася з відомими діячами національного руху Андрієм Ніковським, Сергієм Єфремовим, Марією Грінченковою, була дописувачем газети «Рада» (статті про українську школу, оповідання «Про душу», «Безсилля» тощо). В одному з листів до Ніковського письменниця ділилася давно обміркованою ідеєю написати «про національний надрив у творах Франка, Лесі Українки та єврейського поета Бялика», про «моральне братоубійство однією нацією другої». Л. Жигмайло постійно працювала над удосконаленням своєї майстерності. Вона хотіла добитися, «щоб думки мої, оліцетворені в живому образі, нагадували птицю, що гарно летить при світлі сонця, а не муху, заплутану в павутинню слів, та ще часом безкрилу та безголову, як я це бачу в деяких з своїх творів!..»

У родині Біднових Любов Жигмайло була своєрідним каталізатором національної ідеї і в цьому плані активно впливала на чоловіка. Українство Василя Біднова, роблять висновок Ульяновські, значною мірою зміцнювалося і розвивалося саме завдяки цьому.

З приїздом 1908 р. до Катеринослава подружжя Любов та Василь Віднови брало активну участь у місцевому громадському житті, становленні і діяльності «Просвіти», виданні перших українських газет і часописів у Січеславі.

Навесні 1906 р. у Катеринославі вийшло друком чотири номери політичного, економічного та літературного часопису «Добра порада». На його шпальтах опубліковано статтю Л. Жигмайло «Кріпацтво в творах Т. Г. Шевченка». Шевченківська тематика постійно наснажувала дослідницю, з-під пера якої вийшла низка досліджень Кобзаревої спадщини. Назвемо деякі з-поміж них: «Отношение потомства к памяти Шевченка» ( Исторический вестник, 1911, № 11), «Діти в поезії Шевченка» («Живе слово», видання катеринославського товариства «Просвіта», 1918, №1), «Зрадники в поезії Шевченка» («Український пролетар», 1920). У цих статтях Любов Біднова виступає популяризатором Кобзаревої творчості, показує її актуальність, звертає увагу на недосліджені її аспекти.

У 1910-1913 рр. у Січеславі почав виходити ще один український часопис, неофіційний орган «Просвіти», - «Дніпрові хвилі». Його фактичним редактором був відомий згодом історик Дмитро Дорошенко. Л. Біднова була активним автором часопису. Тематика її публікацій широка, зокрема 1913 р. вона писала про І. Франка та літературну діяльність Лесі Українки, про комедію С. Васильченка «Недоросток» і про «Народні оповідання» катеринославської письменниці Тетяни Сулими, про дешеві книжки для дітей, надрукувала оповідання «Погана мати». Восени 1913 р. Д. Дорошенко виїхав до Києва, і подружжя Біднових пообіцяло йому довести видання «Дніпрових хвиль» до кінця року, що й було зроблено, а далі вже видання довелося припинити. Деякі твори Л. Жигмайло виходили окремими виданнями. Це, зокрема, «Погана мати» (Катеринослав, 1913), дослідження «Михайло Коцюбинський. Спроба характеристики» (Катеринослав, 1915). Вона друкувалася у московському часописі «Украинская жизнь» — тут з'явилися її розвідки «Лебединая песня Л. Українки» (1913) та «Национальные мотивы в произведениях Бялыка и Франка» (1916). Ці її розвідки включив до бібліографії у своїй «Історії українського письменства» С. Єфремов. Належачи до катеринославської «Просвіти», Л. Біднова, попри утиски, які зазнавало товариство від влади, активно провадила українську національно-культурну справу. На початку Першої світової війни просвітяни заснували у передмісті Катеринослава Мандриківці їдальню. У ній гурток українського жіноцтва на чолі з Л. Бідновою годував родини тих українців, що мусили йти до війська і воювати на фронтах. З літа 1915 р. «Просвіта» організувала «Галицький комітет» - він ставив своїм завданням допомагати тим галицьким українцям, яких російський уряд евакуював на Катеринославщину. Місцеві просвітяни, в тому числі й подружжя Біднових, робили це для того, щоб через дозволені російським урядом форми благодійності ширити в масах українського населення національну свідомість. Однак і така діяльність українського громадянства видавалася місцевій губерніальній адміністрації підозрілою. Вона стежила за членами «Просвіти», згадував В. Біднов, а наприкінці листопада 1915р. було заарештовано кількох осіб за приналежність до соціал-демократичної партії. Саме товариство «Просвіта» з його благодійними установами ліквідовано. Тоді українці вступили членами до російського товариства «Научное общество», організували при ньому окрему «комісію для вивчення місцевого краю». На чолі комісії стала Л. Біднова. Українці щотижня влаштовували засідання, на яких читалися реферати з історії, географії та етнографії Катеринославщини, провадилися національні співи та інша освітня робота. Л. Біднова вживала всіх заходів, щоб збільшити кількість членів комісії і зробити її засідання цікавими для громадянства, яке активно підтримувало цю комісію. Після Лютневої революції у Січеславі відродила свою діяльність місцева «Просвіта». Л. Біднова заходилася видавати «Вісник Катеринославської Просвіти». Це безпартійне видання з'являлося щотижня, редакція перебувала при українській книгарні «Слово» в будинку Мізка по вул. Поліцейській (нині вул. Шевченка). Часопис передплачувало майже 300 осіб. Редактору доводилося займатися і технічними питаннями, зокрема експедицією видання тощо.

У вересні 1917 у Катеринославі відкрилася Перша українська гімназія. Л. Біднову обрали головою батьківської ради цього навчального закладу, вона багато зробила для дерусифікації народної освіти на Придніпров'ї. Зокрема, клопоталася перед гетьманським урядом про те, щоб відкритий 1918 р. у Катеринославі університет був українським, а не російським, але отримала відписку з Києва: «Заснування нових українських університетів при скрутному становищі Державної Скарбниці та без допомоги самого громадянства є цілком неможливо...».

Восени 1918 р. Василя Біднова запросили викладати у відкритому Кам'янець-Подільському українському університеті. 6 жовтня В. Біднов разом із сином Арсеном виїхав на місце нової служби. Л. Біднова разом з іншим сином Леонідом і хворою матір'ю на руках залишилася у Катеринославі. З виїздом В. Біднова в еміграцію родина виявилася розділеною державними кордонами. Між подружжям не переривався листовний зв'язок. В. Біднов був одним з ініціаторів видання у вересні 1921 р. у таборі Олександрів (Польща) неперіодичного видання «Релігійно-науковий вісник». Уже в другому числі журналу за 1922 р. часопис вмістив замітку «Церковні справи на Україні. Витяги з листів з Катеринослава». Автор листів -жінка, але не підписана. У редакційній примітці зазначалося: «Автор цієї замітки особисто знаний редакції. Не подаємо його назвиска з деяких причин». Ймовірно, що автором листів з Катеринослава могла бути Л. Біднова, а В. Біднов не наважувався зазначити її прізвище, оскільки побоювався за долю дружини. У замітці цінні спостереження з духовно-релігійної ситуації на Придніпров'ї 1921 р.: «Люде поділилися: одні зпідлились і зматеріалізувалися до крайнього, нема у них нічого святого, сама погоня за «золотим тельцем», відсутність всякої моралі й підстав. На щастя, таких дуже мало, і всі вони на верхах. Зате інші, і таких багато, стали як святі. Страждання і горе облагородило її піднесло їх дугиевно...».

За листування з чоловіком-емігрантом Л. Біднову заарештувало ДПУ і тримало у в'язниці, про що вона 1928 р. розповідала академіку С. Єфремову, який у своєму щоденнику так коментував це: «Родинні і дружні зв'язки мусять порватися в угоду «державним (!) інтересам». Яким, кому потрібним? Дарма питати... І знов півживий труп - мати Біднової, що, захлинаючись од сліз, прохала сповістити якось Біднова про їхнє бідування. Щоб заспокоїти стару, обіцяв, — але що я можу зробити? Кругом усе колишнє люде, непотрібні страждання, над якими справляє божевільний танок сучасне нахабство. Доки ж вже цьому бути?» (запис у щоденнику С. Єфремова від 4 червня 1928 р.). Українські емігранти за змогою опікувалися родиною В. Біднова. Підтвердження цього можна знайти в листі М. Грушевського, написаному з Бадена 6 березня 1923 р. до львівського приятеля Кирила Студинського. М. Грушевський просив свого адресата надіслати посилки для п'яти українських діячів у Катеринославі, в тому числі і Л. Бідновій.

У 20-х роках Любов Біднова працює вчителькою 20-ї трудової школи у Дніпропетровську. Та доля готувала їй черговий удар - у липні 1928 року вона дізнається про несподівану смерть у Празі її сина Арсена. Учорашній студент, інженер Арсен Біднов, щойно закінчив вищі студії у чеській столиці. Гарячого літнього дня він пішов на пляж, скочив у воду, і - вже не виринув...

А Любов Біднову заарештують 10 вересня 1929 року в числі багатьох інших представників місцевої національної інтелігенції. Суд у справі «Спілки визволення України» відбувався в Києві в березні-квітні 1930 року. На лаву підсудних потрапило й три представники «Дніпропетровської філії» «СВУ» - професор Петро Єфремов, вчитель Микола Білий і вона, вчителька Любов Біднова.

За версією слідства, вона нібито мала розповсюджувати серед учительства ідеї «СВУ», але через арешт не встигла нічого зробити. І хоча її «приписано» до «Дніпропетровської філії «СВУ», на суді вона заявила, що за весь час перебування в «СВУ» вона тільки один раз, може, розмовляла з П. Єфремовим і жодної роботи там не провадила (проф. П. Єфремов нібито очолював Дніпропетровську філію «СВУ»).

Любов Біднова була засуджена згідно зі статтею 54-П та 54-2 КК УРСР до трьох років позбавлення волі (умовно). Навіть після такого «м'якого» вироку влаштуватися Л. Бідновій на працю за фахом, очевидно, було неможливо. Вона бідувала, хоч про її подальшу долю і долю сина Леоніда нам нічого невідомо. Щоправда, у варшавських архівах нам пощастило виявити один документ, який лише опосередковано стосується Любові Біднової.

1935 року помер у Варшаві професор Василь Біднов. У зв'язку з цим керівник відділення православної теології Варшавського університету (де викладав В. Біднов), митрополит Діонисій у квітні 1935 року звертався у департамент вірувань і народної освіти з таким листом:

«1-го квітня б. р. помер надзвичайний професор відділення православної теології Варшавського університету магістр теології сл.п. Василь Біднов, залишивши за кордоном дружину.

Сл.п. Василь Біднов не залишив жодних заощаджень, тому всі витрати, пов'язані з похованням, покрив з власних фондів виконавець заповіту сл. п. В. Біднова звичайний професор відділення православної теології Олександр Лотоцький, який також, в міру можливості, має заопікуватися матеріальним становищем вдови.

Доповідаючи про вищесказане, і з огляду на те, що матеріальний стан вдови є дуже тяжким, звертаюся до Міністерства з ласкавим проханням асигнувати на руки проф. Олександра Лотоцького одноразову допомогу в сумі 1000 злотих на покриття витрат на поховання, а також для подання допомоги вдові сл. п. проф. В. Біднова.

Митрополит Діонисій, керівник відділення православної теології.» Чи дійшла ця допомога адресатові - невідомо. 1935 роком обриваються навіть такі куці відомості про Любов Біднову. Як склалася її подальша доля, рік і місця смерті не знаємо. Реабілітовано її 1989 року.

Микола ЧАБАН
copyright © gorod.dp.ua, ООО Сегодня Мультимедиа
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте